Наталя поспішала. Вона хотіла відвідати онуків і дочку та ще й встигнути на зворотний автобус. Сім кілометрів до села не так і багато, але для неї, 60-річної жінки, в зимову негоду подолати такий шлях було важкувато. У пакеті несла нехитрі гостинці дітям — сушені яблука та сливи, горіхів, ще й чебрецю з липою прихопила. Вони любили жувати сушку. Для неї була вся радість в житті, дочка, яка виросла дуже доброю людиною і маленькі внучатка. — Ой, бабуся нам жуйку принесла! — Уже чулися веселі голоси онуків. Вона пишалася дочкою. Її Оленка — молодець, добре влаштувалася в житті. Сім’я, робота, квартиру недавно купили. Тільки зять якийсь непривітний, все сопе і з-під лоба на неї, тещу, поглядає. Але Наталя і не переживає через те, щоб дочці було добре. А вона прийде до них тоді, як зятя вдома не буде. Так і Леночка їй говорила: — Приходьте, мама, в гості, як Сашка не буде вдома.
— Ти мене соромишся, чи що? — Бог з вами! Що ви таке говорите. Посидимо, поговоримо, ніхто не буде заважати … Ось і будинок, піднялася на другий поверх, підійшла до дверей. Масивні, шоколадного кольору з красивим малюнком двері були замкнені. — Значить, дочка вдома, — зраділа мати. Наташа зайшла в коридор і тільки хотіла було покликати своїх маленьких «зайчиків», як слова дочки, що доносилися з кухні, її зупинили. — Чому мої рідні не повинні ходити до нас у гості? — Та тому, що вони селяни. Не хочу їх бачити біля своїх дітей, особливо мене дратує твоя мати. Ти ніяк не хочеш зрозуміти, що ми — інтелігентна сім’я. Я лікар у третьому коліні, і вимагаю, щоб ти поводилася відповідно. — Твій батько теж з села … — Мій батько лікар, і ще до недавнього часу займав високі посади. А твоя мати в колгоспі в гної проколупнула все життя. — То було колись. — І колись і тепер інтелігенція завжди залишається інтелігенцією, а село вона і є село.
— Чому ж ти одружився зі мною, я ж своє походження не приховувала? Наталка забарилася біля вхідних дверей. Слова зятя безжально і болісно окутали її. Вона зіщулившись, поставила сумку з гостинцями в кутку і тихо вийшла з квартири. Не тямлячи, як спустилася з другого поверху, як вийшла за місто. У грудях розливався пекучий біль, судом горло Він поривався вирватися назовні, і Наташа зціпила зуби так, що аж губи зблідли. — Бідна Оленка, що вона терпить: нехай забирає дітей і йде до неї. Краще в нужді жити, ніж терпіти таку наругу … — гарячково билися думки. Жінка не чула, як зупинився автобус і знайомий водій гукнув її, що підвезе, що не відчувала пекучого морозу на щоках, тому що в душі пекло ще завзятіше. Вона пішла навпростець, через річку, щоб в лозніке хоч виплакатися. — Мама мама! А де бабуся? — забігли в кухню діти. — Чи не було бабусі, — здивовано подивилася на дітей.
— А сумочка повна жуйок чия? Ну, бабуся, де ти сховалася? — шуміли малі. У Олени в серце похололо: мати все чула. Вискочила на вулицю, немає її. — Бідна мати, за що їй таке? Вона образилась… — Образилась? Ось і добре, що чула, якщо самій не доходить, — з упевненістю сказав Сашко. — Я твоїх батьків не ображаю. Твоя мати приходить сюди і робить те, що їй захочеться. Навіть меблі переставляє як їй подобається. — Тому що ми квартиру і меблі купили за мамині гроші … Ще довго було чути сварку з відкритої кватирки. Сусіди не дивувалися, звикли. Він погрожував їй, що розлучиться і дітей залишить при собі. Відправляв її на заробітки за кордон. — В інтелігентних сім’ях жінки не працюють, а ти мене посилаєш закордонні пелюшки прати, — спробувала перевести розмову на жарт Лена. — Та й взагалі, що нам потрібно? У нас все є: квартира, меблі, ми і діти одягнені, нагодовані, — подивилася на чоловіка, питаючи. — Шикарну машину. — Чим більше будемо мати, тим більше нам все буде хотітися.
Після машини ще що-небудь придумаєте з мамою. А я хочу жити насолоджуватися життям і тим, що у нас є. Олена знала ціну свого благополуччя, тому що виросла в багатодітній родині. А ще знала, що на розлучення ніколи не погодиться. Старший брат і молодша сестра, розлучені, «сиділи на шиї» у матері, жили на її пенсію. Іноді брат їздив на заробітки, але того не вистачало, щоб жити безбідно. Лена ще й сама намагалася їм чимось допомогти. Згодом Наталя заспокоїлася, але до зятя в гості не ходила. Присягнулася, що ноги її більше там не буде. З донькою та онуками зустрічалася. Був вересневий суботній день. Наталка вже зібралася йти на грядку кукурудзу ламати, коли її зупинила листоноша. — Тітка Наталія! Вам лист із закордону, — протягнула їй конверт обліплений марками. — А, це, мабуть, від Анни, сестри моєї.
Найстарша Наталчина сестра під час війни була вивезена в Німеччину. Після звільнення додому не повернулася, а одружилася з французом і подалася до Франції, де і залишилася на все життя. Дітей у них не було. Там вона була Анни, а для них залишилася Ганною. На початку дев’яностих років приїжджала в Україну, їй тоді було шістдесят вісім. Життям задоволена, з чоловіком мають свою справу, вирощують квіти і поставляють в квітковий магазин. Наталя повернулася в хату, взяла окуляри. Сестра писала, що кілька місяців тому помер чоловік, і вона дуже страждає. Та ще й хвороба не дає спокою. Анна розпродала свої оранжереї і все, що у неї є заповідає їй, Наташі, тому що вона єдина хто залишилася в живих з їх сім’ї. Ось, тільки вона.