Марина Петрівна двічі в день, до 8:00 і до 20:00, контролювала дочку, студентку в іншому місті. Іноді поговорити не вдавалося, але навіть в цьому виnадку дочка посилала СМС — «У мене все добре». А сьогодні, вже одинадцята година, а зв’язатися з дочкою ніяк не вдавалося. На дзвінки Тоня не відповідала, сама не пов’язувалася з мамою. Марина Петрівна знову набрала дочку. — Мамо, це ти? — пролунав у телефоні слабкий, вимучений голос дочки. — Тонечка, що з тобою?! Що сталося, дівчинка моя?!
— Пройде, мамусю. Дрібниці. — Ти зараз де? — У гуртожитку. Дівчатка на лекції. А я встати не можу. Насилу до телефону дотяглася. — Що в тебе бо лить?! — в голосі матері чітко прозвучало занепокоєння. — Спина. — Спіткнулася?! Впала?! — Ні, мам, я не падала. Ми вчора влаштували пікнік одногрупниками, — стала пояснювати передісторію своїх боля чок дочка. — І хлопчики були? — перелякалася мати. — Мам, я ж кажу, ми групою були. Значить і хлопчики теж. — Ви там багато виnили?! Тому тобі так важко говорити?
— Ну виnили. Трохи. — У тебе голова бо лить? — Ні, голова не бо лить. У мене здається того… Вітром надуло. — Що?! — Марина ледь не втра тила свідомість. — Мамо, не переживай, скоро пройде. — Дев’ять місяців — це по-твоєму скоро?! — Якихось дев’ять місяців, мам? Ти про що? У мене спину продуло. Дівчатка кажуть, що це радикуліт. — Ах, продуло. Радикуліт. Ну це ж дурниця. — Яка «дурниця»?! Я рухатися не можу. — Прийми знеболювальне і піди в медпункт. Там тобі випишуть ліkи. Через тиждень забудеш про бі ль. — Піду, мамо. Обов’язково. — І побільше читай, щоб знати різницю між «спину продуло» і «вітром надуло»! З-за твоєї безграмотної мовлення мене трохи уда р не вхопив…