Мені було лише шість, коли роз лучилися мої батьки. Я не надто багато в цьому всім розуміла. Спогади того віку досить мізерні. Пам’ятаю лише, що батьки часто лаялися, а одного дня мама просто зникла з нашого будинку. Через деякий час після цієї події ми з батьком перебралися жити до столиці. Я су мувала за мамою і часто nлакала. Коли я питала про маму, батько казав, що мама нас покинула за ради іншого чоловіка. Це було для мене незрозуміло у тому віці. До чого тут інший чоловік? Чому він важливіший для мами, ніж ми з батьком?
Було багато запитань, але відповідей не було. Батько неохоче говорив на цю тему. Він nогано справлявся з господарством і невдовзі до них перебралася бабуся Алевтина Ігорівна. Я довго переживала щодо мами, а потім якось розлютилася на неї за те, що вона мене покинула. Батькові слова стали зрозумілими для мене. Я вже доросла, мені тридцять два роки, у мене є чоловік та діти. Якось я сиділа у кафе, а до мене підсіла жінка, я підняла погляд. Це була саме та, кого я багато років шукала серед перехожих. -Марина, привіт … Прошепотіла вона.
Першим бажанням було просто встати та піти, і я навіть почала збирати свої речі, але вона зчепилась у мою руку мертвою хваткою. -Донечко, я не знаю, що про мене наговорив Ігор, але я ніколи не кидала тебе! Це він мене вигнав, а потім відвіз тебе у невідомому напрямку. Ти не уявляєш, скільки років я тебе шукала. Будь ласка, вислухай мене. Мені не хотілося вірити та слухати, було боляче та приkро. Емоції лилися через край, і я не могла залишатись спокійною. Я попросила у неї номер, сказала, що подзвоню, коли буду готова вислухати. Вже котрий день сиджу і дивлюся на цей шматок паперу і не можу зателефонувати.