Коли я виходила заміж за Стаса, була по вуха закохана в нього. Мене підкорили його зовнішність та його манери. На той час мені було двадцять п’ять років, а йому тридцять п’ять. Він уже сильно піднявся службовими сходами, встиг обзавестися трикімнатною квартирою і шикарним автомобілем. Після весілля я переїхала від матері до чоловіка. Перші кілька місяців я регулярно відвідувала маму, не даючи їй нудьгувати. Але згодом нове життя затягнуло мене все глибше, і я стала рідше відвідувати її. Мама сумувала за мною і сама почала відвідувати нас.
Приїжджала до нас у суботу і завжди з гостинцем у вигляді пирогів власної випічки. Якось вона затрималася у нас допізна, і ми зі Стасом запропонували залишитися у нас на ніч. З тих так і повелося – мама приїжджала до нас у суботу та виїжджала у неділю. І навіть коли нам з чоловіком потрібно було піти в гості до друзів, або на якусь вечірку, вона не хотіла повертатися до себе. Якось Стас сказав мені, що було б добре, якби щотижневі відвідування моєї мами скоротилися, хоча б до щомісячних. Я сама була згодна з ним, але як сказати про це матері – не знала. Тоді чоловік вирішив взяти ініціативу до своїх рук.
Коли мама приїхала до нас чергової суботи і засиділася допізна, чоловік сказав: — Марино Петрівно, якщо хочете, я можу довезти Вас до дому. — Це тонкий натяк на товсті обставини? Типу я вам набри дла своїми візитами? — з обра зою подивилася на мене, чекаючи на підтримку. Але я промовчала. — Дякую, не такий уже й пізній час, сама доїду якось, — сказала вона і поїхала… З того дня мати до нас не приїжджає. Коли ж я приїжджаю до неї в гості, звичайно ж не проганяє, але те, що скривджена, дає знати…