Матері Вірочки не ста ло, коли малечі було всього 2. Батько не захотів виконувати свої зобов’язання, тому просто відвіз дівчинку до бабусі з дідом, залишив її перед їхнім парканом та поїхав. Баба Алла не побачила нікого, тільки почула звук дверей машини та вийшла подивитися, що там. Побачивши онуку, вона не змогла повірити, що зять міг так зробити з донькою. Увечері дід до них приєднався. Побачивши онуку, він обійняв її і спитав дружину: — До нас зять завітав? Я не запізнився? Скільки вони залишаться? — Ага, завітав, залишив дочку і покотив. Правильно в народі кажуть, що дитина, крім мами, більше нікому не потрібна.
Літні люди були раді, що внучка з ними. Вони хотіли б, щоб Вірочка росла з батьками, але коли так її доля склалася… Дівчинка вчилась дуже швидко, вона була копією своєї матері. З ходу все розуміла і постійно всім пропонувала свою допомогу. Жаль, що мати Віри не була поруч і не бачила, яку прекрасну дочку вона наро дила. Дівчинка з ранніх років всіх вражала своєю добротою і внутрішнім стрижнем. Бабуся з дідусем дуже рано почали накопичувати гроші, щоб мати можливість дати дівчинці якісну освіту. Коли Віра закінчила університет, вона повернулася до села до бабусі з дідом. Тоді вони вже були зовсім старі. Віра розуміла, що їм потрібна допомога, але водночас вона любила своє село всім серцем.
Незабаром Віра побудувала ферму, купила кілька корів, а потім господарство почало зростати, роботи ставало більше, і дівчинка одна з усім не справлялася. Вона побудувала кілька будиночків поруч із фермою і почала шукати робітників із забезпеченням житла та з непоганою зарплатою. За її оголошенням прийшов старий, старий чоловік. Життя його непогано потріпала, адже він виглядав старшим за свій вік на 10 років. Він сказав, що батько Віри. Дівчинка спочатку хотіла надіс лати його подалі, але вирішила дати шанс батькові висловитися. Віра знайшла в собі сили пробачити батька, а також вона залишила його жити в будиночку при фермі, адже що може бути страաніше самотньої старості?