— Вітаю. Я ваша родичка, дочка вашого чоловіка. Мене звати Анастасія. Я можу увійти? Анна розгубилася і пропустила дівчину в квартиру. Анастасія роззулася і акуратно поставила свою валізу біля шафи у передпокої. — І як справи мого батька? Крім мене, діти ще є? – У нас є син. Вибачте, Анастасія, а чи можна поцікавитися хто ваша мати? — Мою прекрасну маму звуть Олена, вони з татом разом навчалися в університеті, потім мама повідомила його про вагітність, і він зник. Мама пройшла через багато труднощів. Якби не бабуся, то вона точно б не впоралася сама. Але нічого,
змогли ж якось виростити таку розумницю та красуню. — Ясно. Дивно, звичайно, що я про це нічого не знаю. Але можливо, оскільки ми познайомилися вже після його навчання. — Мати моя про тата ніколи нічого не розповідала, і ця тема була закритою для нас. Але зовсім недавно вона дізналася, що хвора, і відправила мене до нього. Наші знайомі пробили цю адресу на його ім’я та прізвище, і ось я тут. Поки що у вас поживу, а там побачимо. Ммм як смачно пахне. Я дуже голодна, ходімо їсти? Сказати, що Ганна була шокована, це нічого не сказати. — Сподіваюся, ваша квартирка трикімнатна? Бо всі ми не помістимося тут. Ганна кивнула головою. — І куди ж ви мене оселите? Сподіваюся, не на кухню? — Подивимося.
Якщо чесно, то я в шоці поки що. — Нічого, матусю, звикнете. Тепер у всіх нас життя кардинально зміниться. До речі, а де мій тато працює? – Водієм у начальника. — Так, робота в нього, звичайно, так собі … — Ну що там, із їжею? — Ось сідай, їж. — А де мій братик? У школі, мабуть. Я його навчу, наприклад, як уроки правильно прогулювати. — Дякую не потрібно. Він у нас відмінник. — Господи, та заспокойтеся, що ви жартів не розумієте? Стукнули вхідні двері. — Мила, я прийшов! Я такий голодний, що з’їв би слона! — Здається, татусь прийшов! Піду знайомитись. — Ну, привіт, тату! — Хто, вибачте? Чий я тато? — Мій, мій тату. — Нічого не розумію. У мене не може бути така доросла дочка.
Ви щось явно плутаєте. — Олену Верещагіну пам’ятаєш, чи ви навчалися разом в університеті? Так от я її дочка, та й твоя, тату. – Ні, не знаю таку. Дівчина, я вам повторюю, ви щось плутаєте. — Так, що ти залагодив… Анастасія дістала з кишені папірець і показала йому. Дивись, адресу цю наші знайомі пробили, на твоє ім’я та прізвище. — Дайко подивитись. — Ось дивись. — Так одразу чорним по білому написано будинок номер 14, а це 12 будинок. — Та гаразд, дайка подивитися. І справді помилилася. Ви знаєте, а я навіть рада, що Ви не мій тато. Сподіваюся, у нього робота краща за твою буде. Гаразд, не будемо тягнути, піду знайомитись із справжнім батьком. Дякую за смачну вечерю. Коли двері зачинилися, Ганна каже чоловікові: — Ну що, тату, пішли вечеряти, он дитині твоїй сподобалося. Цілий вечір вони не могли насміятися і розповідали всім цю кумедну історію.