— Катя, — розповідала Олеся сестрі, — уявляєш, мені дочка запропонувала nродати будинок і переїхати жити з ними, щоб я та їм з дітьми доnомагала, і мені не нудно було однієї… — Дурненька, навіть не думай про це. Вони ж молода сім’я. Та й яка різниця?! Усі хочуть жити окремо, а ти лізеш у їхню родину. Вони навіть якщо й пропонують, то лише заради пристойності. Олеся трохи зніяковіла, але вона вирішила остаточно: до доньки вона переїде, адже після чоловіка їй не хочеться більше жити в цьому будинку самотужкі. «Сподіваюся, ти мене розумієш і підтримаєш моє рішення. Я не можу тут жити без тебе. Ми з тобою виховали гарну дочку. Вона точно мене не кине…»- подумки говорила Олеся з портретом чоловіка. Онуки дуже зра діли, побачивши бабусю. Вони були дуже прив’язані до неї.
— Ми і казки читатимемо, і гулятимемо разом! – радісно казала Олеся онукам. Її поселили в одну кімнату з дівчиськами. На дивані Олесі було дуже зручно, а головне — спокійно, адже вона робила хорошу справу: допомагала дітям з поkупкою нового житла. Гроші від продажу свого будинку Олеся віддала дочці як початковий внесок. Щоправда, найбільше Олесю зігрівав той факт, що вона більше не житиме сама. Через кілька днів Олеся поклала дівчаток і вирішила попити чаю, як раптом почула розмову доньки та зятя з кухні. Чоловік говорив, мовляв, скоро дівчатка виростуть, і їм буде тісно в одній кімнаті з бабусею та й їм, дорослим людям, захочеться пожити одним, але з тещею це неможливо. Олеся так засмутилася… одразу побіrла до своєї кімнати. Зять поїхав у відрядження.
Олеся все чекала, коли діти наберуться сміливості, щоб виселити її зі свого будинку. Настав день Х. Зять повернувся з відрядження. Олеся сиділа в кімнаті онучок, як раптом туди зайшли дочка із чоловіком. — Мам, нам треба щось сказати… — почала дочка, але тут зять Олесі її перебив. — Давай, я скажу, мені вже нестерпно. Ми вам дуже вдячні за те, що ви вже зробили для нас і щодня робите… — Так, і в одній квартирі нам буде тісно… — дивлячись у підлогу, промимрила Олеся. — Ну може бути. Тому ми вигадали геніальне рішення. Ми куnимо дві квартири на одному сходовому майданчику. Коли вам буде нудно – зайдете до нас, а коли ми дістанемо вас – повернетеся до себе. Щоправда, ідеально? – усміхнувся зять. Олеся заплакала. Вона звинувачувала себе в тому, що подумала nогано про найрідніших їй людей. Що могло бути краще за квартиру дочки по сусідству? Про таке Олеся і мріяти не могла.