Мій батько кинув нас з мамою, коли я ще була немовлям. З тих пір мама одна. Але вона не сумувала, і не ставила на собі хрест. Регулярно відвідувала спортзал і стежила за собою. Тому до своїх п’ятдесяти років виглядає молодше сорока. Живе повноцінним життям, в моє життя не лізе. Але і з допомогою ніколи не відмовляє. У мого чоловіка повноцінна сім’я. Була. По правді кажучи, я, познайомившись зі свекрами, дуже здивувалася — як можуть співіснувати такі дві, абсолютно протилежні, особистості? Свекор-жартівник і балагур, завжди готовий на божевільний вчинок, як якийсь шибеник.
Свекруха-класична бабуся. Знатна господиня. Не визнає косметику і не звертає увагу на свій зовнішній вигляд. Вмита, причесана, охайно одягнена і добре. І вічно бурчить на чоловіка: «як був дурнем, так їм і залишився!». І ось як грім серед ясного неба-свекор пішов від свекрухи. «Я вже кілька разів поривався розлучитися з твоєю матір’ю», говорив він синові. У моїй присутності. «Все чекав, коли ти остаточно на ноги встанеш. Жив як під наглядом. Це не роби, туди не ходи, дурень — остогидло, чесне слово. Дістали її постійні причіпки. Але тепер ти одружений, і я нарешті можу бути вільним. Робити все що хочу, і як хочу!» Ну пішов і пішов.
Буває. Та й доводи його були цілком обгрунтовані. Але вся проблема в тому, що пішов то він до моєї мами! Свекруха погоревала, погоревала, і виставила нам з чоловіком умову: «будете спілкуватися з ними, я вас не захочу знати!». А як я можу не спілкуватися з матір’ю?! Та й мій чоловік твердить: «батько зрадив маму! І якби не твоя мама, може бути він і не пішов би!». Через це у нас з чоловіком трапляються сварки. А мені вже набридло розриватися між рідними людьми. Самій розлучитися, чи що? Або якось ще можна підправити ситуацію?