Антон любив Оксану найбільше у світі. У хлопця було все. Своя двокімнатна квартира, своя машина, гарна робота у фірмі батька. Що ще потрібно для створення сім’ї? Потрібно, щоб батьки прийняли невістку, але вони відмовилися навідріз. Батько мав свої плани на шлюб сіна, мама висловила своє» фі » з приводу того, що мати Оксани якась там пенсіонерка… Коротше, Антон посварився з батьками, пішов із фірми батька, влаштувався працювати на завод і, звичайно ж, одружився з коханою. Весілля, як такого, не було. Розписалися в РАГСі, посиділи втрьох біля кафе, і все. Потім обміняли дві двокімнатні на одну чотирикімнатну, і почали жити втрьох, із тещею. Інна Павлівна була доброю та мудрою жінкою. Варила дітям обіди, стежила за чистотою у квартирі, в особисте життя молодих не лізла. Тільки іноді лая лася на молодих, коли ті не стежили за здоров ям.
Минуло два роки. — Антоне, у нас сьогодні святкова вечеря. Не затримуйся! — зателефонувала Оксана до чоловіка. — Пам’ятаю, пам’ятаю… Сьогодні річниця нашого весілля, — відповів чоловік. — Не тільки, — загадково промуркотіла Оксана… Антон влетів у квартиру навіть раніше означеного часу. — Не стерпів! Ти ваrітна? — кинувся він до Оксани. — Так! — Діти, тільки зважте, говорити про те, що Оксана ваrітна, стороннім не слід. Тільки найріднішим людям, — сказала Інна Павлівна. — Чому? — здивувався Антон. — Не знаю. Чи то прикмета, чи звичай. Але цього правила слід триматися, — відповіла теща. «Тільки найближчим. Хто може бути ближче, ніж батьки? А я з ними посва рився. Але ж буде неправильно, якщо про появу онука вони розпізнаються від чужих», думав Антон.
Вранці, прийшовши на роботу, насамперед подзвонив мамі. — Сину, що трапилося?! — З тривогою в голосі відповіла на дзвінок мама. — Привіт, матусю. Все просто відмінно. Ну що ти плачеш, я тобі зателефонував, щоб потішити, а ти nлачеш, – сказав Антон. — Загалом готуйтеся там із татом, скоро станете дідусем та бабусею. Ну мамо, перестань nлакати. — Це я від радості. Два роки не дзвонив і одразу з такої чудової новини. Я дуже скучила за тобою. Та й батько тужить. — Мамо, пробач мені. Ми так важко розлу чилися. — І ти нас вибач, синку. Знаєш, що, а приходьте до нас у суботу. І тещу свою запитай. — А тато що скаже? — Буде радій. Я гарантую…