Ліkарі нас сто разів попереджали, що мене з полоrового будинку випишуть о дванадцятій, але рідним потрібно приїхати раніше, щоб оформити документи. Чоловік запевняв, що у нього все вже заплановано. Піде вранці на роботу, вийде в десять тридцять і в одинадцять буде в полоrовому будинку. Я була спокійна з цього приводу. На наступний день, в день виписки, родичі прийшли в призначений час. Ми не повинні були залишатися надовго, тому що крім мене були ще й інші поро діллі, яких потрібно було виписувати.
Всі були на місці, крім мого чоловіка. Він не брав трубку. Ніхто з родичів не зміг додзвонитися. Потім його телефон і зовсім був відключений. Мене виписали останньою. Та мені ще й довелося поїхати до батьків, так як ключі від будинку були тільки у чоловіка. Хто ж знав, що його в той момент не буде поруч? До вечора він прийшов з величезним букетом і просив вибачення. Виявляється, через роботу він зовсім забув про нашу виписку. Я б змогла його пробачити, реально, але забути про виписку власної дитини?
Я була в люті. Тато зрозумів, що такий розклад речей мені не подобається — і виставив зятя на вулицю. Ну, точніше, велів йти до себе. Він всю ніч надзвонював мені, писав якісь смс-ки з вибаченнями. Але я вирішила відключити телефон. Бачити його не хотіла. Весь наступний день я думала про те, як забрати свої речі і речі дитини з нашої квартири. Вирішила, що зроблю це, коли чоловік буде на роботі. Все одно ж забуває про нас. Йому нормально буде. А потім буду вирішувати сама, як жити далі.