Десять років тому у мене був прекрасний чоловік, який готовий був носити мене на руках і кожні вихідні дарувати оберемки троянд. Ми були шалено щасливі, але одне нас завжди засмучувало: ніяк не виходило зачати дітей. 15 років ми прожили в шлюбі, і весь цей час чоловік мріяв про сина. Ми лікувалися, їздили по святих місцях, але нічого не допомагало. Лікарі запевняли, що у нас обох все добре, просто ще не настав час. Але час зіграв з нами злий жарт. Він подарував нам можливість стати батьками занадто пізно. Влітку ми відпочивали на морі, проводили прекрасні ночі удвох, ні про що не думали, просто любили і насолоджувалися життям. Коли повернулися з відпустки, чоловікові різко стало погано, я викликала швидку, і там йому поставили страшний діагноз: рак легень другого ступеня.
Лікарі відміряли йому термін максимум рік. І водночас через фатальну випадковість я розумію, що я вагітна. Як він хотів цю дитину все своє життя, і ось тепер він може не встигнути її навіть побачити і обійняти. Я розповіла чоловікові про свій стан, а він поклявся, що дочекається народження сина. На сьомому місяці у мене відкрилася кровотеча після чергового нападу чоловіка. Нас обох відвезли на швидких, і поклали в різні лікарні. Його в онкологію, мене в пологовий будинок. Перед тим, як попрощатися, я пообіцяла йому, що він побачить сина, що б не трапилося. Але ось тільки все знову пішло не так. Доля знову зіграла з нами злий жарт.
Дитину я втратила. У цей момент я думала навіть не про своє горе, не про втрату сина, а про те, що я не можу не виконати мрію свого чоловіка, тим більше я розуміла, що він зараз живе ще тільки тому, що чекає зустрічі з сином. Він бореться з останніх сил, щоб обійняти малюка, а я … як віддам його мрію ??? Ні!!! Я зроблю інакше! Вночі я пробралася в відділення, де спали новонароджені … Ніхто не помітив, як я взяла хлопчика, закутала в ковдрочку і вибігла з пологового будинку. Я викликала таксі, і ми помчали до відділення онкології. Мій чоловік лежав під крапельницями, але його очі були відкриті.
Він побачив, як я вбігла до нього з дитиною, і почав посміхатися – Дай мені його! Будь ласка! Я не можу померти, не побачивши нашого з тобою сина — прошепотів мені коханий. Тремтячими руками я простягнула йому малюка, він подивився на нього, усміхнувся і … закрив очі назавжди. Тоді я взяла немовля і побрела назад у пологовий будинок. Мені потрібно було повернути дитину його мамі. Про те, що відбувалося в пологовому будинку, і про те, як мене покарали за мій вчинок, я розповідати не хочу. Я виконала останню волю чоловіка, а все інше — час залікує …