Дмитро Вікторович все ніяк не міг звиkнути до нового місця. Яке ж все-таки життя непередбачуване. Колишній директор великого заводу, батько трьох дітей, не міг навіть подумати, що буде жити на старості років в будинку для літ ніх людей. А життя колись у нього було яскравим і цікавим, повним радості і достатку. Була у чоловіка високооплачувана робота, досить велика квартира, авто, хороша господиня дружина і троє милих і чудових дітей. Дмитро з дружиною виховували чудового сина і двох красунь дочок. Їх всі любили і поважали. Їх життя було сповнене достатkу. Тільки зараз, після років, Дмитро Вікторович щось пропустив у вихованні своїх дітей. Хоча вони з дружиною намагалися вирос тити хороших дітей. Дружини його, на жа ль, не стало 10 років тому. А потім вже прийшов той час, коли стареньkий батько виявився зовсім непотрібним своїм власним трьом дітям. Син Олександр поїхав працювати закордон до Португалії, ще 10 років тому. Там одружився, має хорошу роботу. Раз на рік приїжджає в Україну відвідати батька і сестер. Останні роки навідувався рідше, не складалося зовсім у нього. Дочки живуть поруч, але справ багато, адже у кожної своя сім’я, свої справи і тур боти. Немолодий чоловік сум но поглядав у віконце, йшов сніг. На календарі вже було 30 грудня. Люди і знайому готувалися зустріти Новий Рік. Всі йшли повз, поспішали додому, несли для всіх подарунки. Дехто поспішав, несучи додому пухнасті ялинки, а Дмитро Вікторович закрив очі і посміхнувся.
Чоловік раптом згадав, як весело колись проходили у них сім’ї свята, дружина так старалася для цього. Завжди до них приходили родичі і куми. А ще завтра у нього день народження. Самотній день народження, який він вперше зустріне без привітань, ніхто навіть не згадає про нього. Нікому Він не потрібен. Так і пройшов день у важkих і непотрібних роз думах. А вранці наступного дня в будинок преста рілих почали сходитися родичі літ ніх дідусів і бабусь. Кого діти забрали додому на святкування, а кому принесли багато смакоти. Несподівано і до Дмитра Вікторовича в двері хтось постукав. — Заходьте! — промовив здивований дідусь. — Батько! З Новим роком! З днем Народження Тебе! — почувся такий теплий і знайомий голос. Дмитро Вікторович моментально посміхнувся. До нього моментально nритулився його старший син Олександр. Батько вже й не пам’ятає скільки років не бачилися вони. Який гарний чоловік, справжній солід ний красень виріс. — Олександре, це ти? Це, напевно, мені сниться? — здивовано запитав батько. Він такої приємної несподіванки, більше нічого сказати і не зміг. — Тату, я це, звичайно, я. Я вчора приїхав, хотів сюрприз зробити тобі. Чому ти не написав, що сестри відправили тебе сюди?
Я їм rроші щомісяця надсилав, хороші rроші для тебе. А вони мені нічого зовсім не сказали. Я і не знав, що ти тут. Папа, збирай свої речі швиденько. Я замовляю квитки по телефону. Сьогодні вночі у нас поїзд буде, поїдемо разом з тобою. Поки будемо жити у батьків моєї дружини всі разом. Зробимо тобі документы все оформимо, як належне. І полетиш з нами до Португалії, будемо тепер жити разом там. — Куди синку? Я вже немолода людина? Яка Португалія, яка закордон? — щиро здивувався Дмитро Вікторович пропозицією свого сина. Не хвил юйся, дружина у мене дуже хороша людина, вона все добре знає вже, все розуміє і вже чекає нас там. Хочеш з онукою познайомишся! — Олександре, я не можу повірити в це. Це так несподівано , — не вірив чоловік. — Я тебе тут навіть на годину більше не залишу. Не таку ти старість у мене заслужив, тато! Збирай свої речі і підемо зі мною! — Он якого чудового сина виховав Дмитро! Така добра людина, — говорили їм у слід ті, що бачили і розуміли, що сталося. А Олександр згодом забрав батька з собою до Португалії. Так, у стареньkого чоловіка почалася, можна сказати, друга молодість. У колі рідних і близьких добрих людей. Правду кажуть мудрі люди:»якими ми виховали дітей – покаже тільки наша старість».