Після весілля, а це було п’ятнадцять років тому, син з дружиною переїхали жити в мою трикімнатну квартиру. Вони були ще зовсім молодими, син працював за копійки, та ще й невістка була ваrітна первістком. Загалом, я їм запропонувала пожити поки у мене, поки не збереться сума для власного житла і ось уже багато років живемо душа в душу. Невістку я люблю, як рідну дочку, у онуках душі не чаю, намагаюся їм доnомогти, хоча мені вже за 60. Молоді так і не змогли відкласти гроші, спочатку на світ з’явився старший онук, за ним пішли двоє дівчаток. Весь цей час невістка сиділа в дек реті, а син один містив сім’ю. Якби не я, невістка точно б не змогла одна справлятися з трьома дітьми, чоловіком і господарством.
Наш звичайний день починається з дітьми і закінчується прибиранням і приготуванням, на особисте життя не залишається часу. Не пам’ятаю, коли я в останній раз лежала в тиші і думала про своє. Після того, як молодша внучка пішла в школу, а старші були в п’ятому і третьому класі, невістка вирішила вийти на роботу. Все одно діти вже дорослі, більш-менш самостійні, але треба ж забирати їх після школи, годувати і допомогти з уроками. Всі турботи я взяла на себе, нехай молоді попрацюють. І ось сталося диво.
Якоїсь баrатої тітки невістки не стало, а її величезну квартиру успадкувала невістка. Відкладені гроші на іnотеку син з дружиною витратили на ремонт квартири, купили меблі та побутову техніку, і незабаром планують переїхати туди. Я залишуся одна. Ну да, я розумію, я вже стара, скоро взагалі не зможу встати з ліжка, їм більше не потрібна. Син не хоче мене слухати, каже, що буде часто відвідувати. Вони навіть не запропонували мені переїхати до них. Ось вся людська сутність.